Колись давно Ківшарівка була одним з перших неприміських хуторів, які почали засновувати українці на лівобержжі Оскола. Розпочиналася вона від так званого Сухого яру та глинища, розташованих біля шляху на Борову. Зараз на цьому місці знаходиться ВПУ-27. У глинищі видобували глину для будівництва та гончарства.
Хатки села Ківшарівка йшли спочатку однією вуличкою вздовж струмка, який впадав в маленьку річку, яка й назви тоді не мала. Потім струмок цей майже зник після того, як притулівський колгосп загатив його греблею.
Потім з цим маленьким струмком прийшлося добре поборотися під час прокладення ківшарівського проспекту та зведення ківшарівського стадіону. Спочатку русло просто засипали горілою землею, як називалися відходи ливарного виробництва. Та підземні джерела знову пробивалися нагору. Тому частину струмка прийшлося загнати у бетонний колектор. Втім біля стадіону ще й досі є невеличке болотце.
Під час будівництва селища, головну ківшарівську річку назвали Дубовкою, хоча жодного дуба на її берегах ніколи й не росло. Вся справа в тім, що на лівому березі річки жив поміщик на прізвище Дубов, який на початку 20 сторіччя розчистив і розкопав вшир тридцять метрів її русла. На березі встановили деревяні купальні і люди ходили туди купатися та прати білизну. От саме цю ділянку люди і називали Дубове. Купалися там люди до 70 років 20 сторіччя, доки новоосинівський колгосп не створив у верхів’ях річки ставок і вона тепер сама стала благим струмком.
Село Ківшарівка простяглося аж до самої залізниці. Ось це останні хатки села Ківшарівка, сфотографовані з даху будівлі Палацу культури Олександром Беліченко
Там, неподалік нинішнього палацу культури, було досить велике хоча і неглибоке озеро. Біля нього Ківшарівка розділялася на дві вулички. Бо біля озера закінчувалися сухі піски і була досить родюча земля.
Питну воду в селі брали з глибоких криниць, або ходили до родників. Втім, на лівому березі Дубовки вода була значно м’якшою і селяни їздили по воду для борща, узвару, миття голови і гарного самогону на хутір поміщика Дубова.
Ківшарівкою село назвали тому, що там жило кілька сімей ківшарів. Це прізвисько, а потім прізвище прийшло сюди разом з черкасами, як тоді називали перших козаків-переселенців. Означало це слово професію мобільного мельника, який молов борошно ручним млином.
Млин цей складався з двох круглих жорен диаметром близько 40 см. Верхній жорнов крутили за допомогою дерев’яної ручки.Перемелене борошно зсипалося у прилаштований до нижнього жорна дерев’яний ківш. Саме від цього і пішло прізвисько.
Зазвичай, ківшарі ходили молоти борошно по хуторах і селах, де не було млина-вітряка. Йшли на промисел удвох: батрак, який ніс важкі жорни і господар, який ніс ківш, ручку і вісь млина. От його і називали ківшарем.
Професія ківшарів з Черкасчини розповсюдилася і на нові українські землі – Слобожанщину та Кубань. Коли українці у 18 сторіччі заселяли Далекий Схід, там теж з’явилися потреба у ківшарях. А ще ківшарі були і в південній Білорусі. І наразі там живе багато потомків ручних мельників з прізвищами Ківшар, Ковшарь, а у білорусів Каўшар Але лише у нас є таке чудове селище, назване на честь вже зниклого ремесла.
Написано на основі того, що бачив сам і того, що розповідали мені батько і дідусь Ківшарі.