Баранове - село Березівської сільської ради, яке лежить у верхів’ї річки Березівки за 4 км на південний захід від Березівки. Баранове займає площу 65 га, станом на початок 2010 року тут проживали 57 чоловік. Село було заселене не пізніше 1812 року поміщиком, колезьким асесором Михайлом Михайловичем Барановим і деякий час називалося Михайлівським. Як перша, так і сучасна назви пов’язані з іменем та прізвищем згаданого поміщика. У 50-х роках ХIХ століття Михайлівське (Баранове) перебувало у власності Дмитра Михайловича Баранова та його дружини Єлизавети Миколаївни. На той час у Барановому у трьох десятках дворів проживали понад 150 селян. На рубежі ХIХ-ХХ століть у Барановому поселилися підполковник Костянтин Федорович Любицький та його дружина Зінаїда Семенівна. Ця родина підтримувала тісну дружбу з батьком українського професійного театру Марком Лукичем Кропивницьким, який у ті роки проживав на сусідньому хуторі Затишок (зараз північно-західна окраїна Сподобівки). Любицькі та Кропивницькі неодноразово бували один в одного у гостях, у маєтку Любицьких самодіяльні актори трупи Кропивницького поставили кілька вистав, які із задоволенням подивилися всі місцеві жителі. Про дружбу з Любицькими пізніше з особливою теплотою згадував син Марка Лукича Володимир. Чимало жителів Баранового потрапили на фронти Першої світової війни. Один з них, Василь Тесленко, десь там і загинув, залишивши напівсиротами 12 дітей. Рекордну кількість жителів — понад 300 чоловік — у Барановому було зареєстровано на рубежі 20-30-х років ХХ століття. У роки нової економічної політики у селі утворилося товариство спільного обробітку землі, на базі якого у 1931 році виник колгосп «Заповіт Ілліча». Під час Великої Вітчизняної війни уродженець Баранового Олексій Петрович Нечепуренко посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Він був учасником визволення Білорусії, у липні 1944 року його частина однією з перших форсувала річку Німан і висадилася на лівий берег. Гітлерівці протягом дня провели 12 атак проти радянських воїнів, але ті утримали свої позиції. У тому запеклому бою Олексій Петрович загинув смертю хоробрих. У червні 1942 року, після відступу радянських військ на схід, у Барановому залишилися 14 поранених радянських бійців. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинули 22 жителів Баранового. У селі є братська могила радянських воїнів, де встановлено обеліск. Війна завдала Барановому і його колгоспу величезних матеріальних втрат. Станом на початок 1944 року в селі у 60 дворах проживали 170 чоловік, в тому числі 79 чоловік працездатного віку (з них лише 9 чоловіків). На обліку в господарстві були 28 телят, 56 овець, 29 голів птиці і 1 кінь. Отож виробничий потенціал колгоспу довелося відроджувати практично заново. У 50-х роках до села провели електроенергію та радіо, збудували нові тваринницькі приміщення і зерносховища, підвели воду до ферми тощо. З моменту свого виникнення Баранове входило до складу Старовірівської волості Куп’янського повіту, у 20-х роках ХХ століття село включили до Старовірівської, а в 1954 році — до Березівської сільської ради.