Щеняче (Волоська Балаклія) — село, центр сільської ради, розташоване на берегах правої притоки Сіверського Дінця річки Волоської Балаклійки за 18 км на південний схід від райцентру, за 5 км від автодороги Чугуїв-Мілове та за 12 км від залізничної станції Старовірівки. Село займає площу 822 га, станом на початок 2010 року тут постійно проживали 670 мешканців. Волоська Балаклія — найбільш давнє поселення , засноване українськими козаками в 60-х роках ХVII століття. Перша назва села — Балаклеєве, Балаклійка — пов’язана з назвою місцевої річки Суха Балаклійка, на берегах якої поставили свої оселі перші жителі села. У свою чергу, топонім «Балаклійка» в перекладі з тюркських слів «балик» та «лія» означає «рибна річка». Одночасно село отримало й іншу офіційну назву — Щеняче, що походила від назви сусіднього кургану, відомого в історичних джерелах першої половини ХVII століття. На рубежі ХVII-ХVIII століть колишнє козацьке поселення стало власністю одного з перших заможних поміщиків Слобожанщини Федора Шидловського. Коли ж той у 1711 році потрапив у немилість до Петра I і був позбавлений всіх своїх володінь, Балаклійка (Щеняче) перейшла у власність до волоського дворянина Дмитра Єнакія, який перейшов на службу до Росії разом з князем Дмитром Кантемиром. З того часу село набуло своєї сучасної назви — Волоська Балаклія, пізніше й річку почали називати Волоською Балаклійкою. У середині ХVIII століття Волоською Балаклією (Щенячим) заволоділи колишні румунські дворяни Булацелі, які пізніше ввійшли до числа найзаможніших дворянських родин Куп’янського повіту. Волоську Балаклію (Щеняче) заснували козаки, які незабаром стали залежними від поміщиків селянами. Але на початку ХIХ століття ситуація помітно змінилася: до населеного пункту масово були переселені кілька десятків родин військових обивателів та однодворців, що стали державними селянами. Близько 1812 року на лівому березі Волоської Балаклійки з’явилася велика група російських кріпаків з Орловщини поміщиків Ловейкових, які поклали початок селу Ловейківка. Перші десятиліття їх поселення називалося Станіславкою (Станіславським), оскільки Ловейкови викупили землю у поміщика Станіслава Елі, і тільки наприкінці ХIХ століття село отримало назву від прізвища Ловейкових. На початку ХХ століття нижче Ловейківки переселенці з села Софіївка (зараз село Гетьманівка Шевченківського району) на лівому березі Волоської Балаклійки заснували хутір Софіївку. Одночасно із Софіївкою на лівому березі Волоської Балаклійки вихідці з Щенячого, Ловейківки, Кравцівки та інших сусідніх поселень населили хутір Улянівку. У 1914-1918 роках кілька десятків селян — учасників російсько-японської війни 1904-1905 років з різних волостей Куп’янського повіту на правому березі Волоської Балаклійки, нижче Щенячого, заселили село Корніївку, названу по імені першого жителя Корнія Вінника. Всі вищезгадані села та хутори у другій половині ХХ століття були об’єднані в єдиний населений пункт під загальною назвою Волоська Балаклія. Протягом трьох століть Волоська Балаклія та її сусідні села і хутори постійно залишалися лідерами регіону за чисельністю своїх жителів. Рекордна чисельність населення — понад 4500 чоловік — у цих селах і хуторах була зареєстрована у 20-х роках ХХ століття. Не випадково Волоська Балаклія у 1921 році стала волосним центром, одночасно тут виникла сільська рада і кілька комітетів незаможних селян. Щеняче (Волоська Балаклія) постійно відігравало важливу роль в соціально-економічному розвитку регіону. Тут здавна був релігійний центр округи, у ХVIII столітті працювала козацька школа, у середині ХIХ століття в населеному пункті почали проводитися ярмарки, виникли цегельний та маслозаводи, винокурня, кілька олійниць, з’явилася поштова стація, через село проходили важливі транспортні шляхи: з Бєлгорода до Ізюма, з Чугуєва до Куп’янська, Волохів шлях та Велика станична Луганська дорога, у 1896 році за кілька кілометрів від села проклали Балашовську залізницю. Поряд із Щенячим розміщався кінний завод купців Маркових, які поставляли коней до царської армії, а найкращих рисаків возили на виставки до Парижа, Відня, Лондона, Москви та Петрограда. 1917-1921 стали для місцевого населення періодом важких випробувань. Влада мінялася по кілька разів на рік, почергово переходячи від керівних органів самодержавства до рук Тимчасового уряду, потім — до управлінських структур Центральної Ради, їх витіснили більшовики, які незабаром залишили територію України німецьким військам. На рубежі 1918-1919 років більшовики відновили свій контроль над Харківщиною, проте вже влітку вони відступили під ударами білогвардійських військ Денікіна. Наприкінці 1919 року більшовики втретє повернулися у Волоську Балаклію, але ще два роки ситуація залишалася вкрай нестабільною і чітко невизначеною. Всі ці зміни владних структур супроводжувалися різноманітними актами насильства над селянами: вилученням їх худоби, майна, продуктів, а інколи і відкритим фізичним насиллям над людьми. Негаразди воєнного лихоліття доповнилися епідеміями тифу та гриппу-»іспанки», жертвами яких стали десятки місцевих жителів. У 1920 році у Волоській Балаклії виникають радянські органи влади. Створюється сільрада, підпорядкована Старовірівському вол виконкомові. У склад Волоськобалаклійської сільської ради були включені сама Волоська Балаклія, Щеняче, Ловейківка, Корніївка, Софіївка та хутір Степове (майбутнє Борівське). Майже одночасно формується комітет незаможних селян. З моменту свого виникнення Волоська Балаклія входила до складу Харківського козацького полку, з 1685 року — до складу Ізюмського полку, після проведення адміністративно-територіальної реформи 1765 року село залишилося в межах Ізюмської провінції, після чергової адміністративно-територіальної реформи 1780 року його в складі Куп’янського повіту передали до Воронезького намісництва, і, нарешті, у 1796 році знову повернули до Слобідської Української (з 1835 року — Харківської) губернії. У ХIХ столітті населений пункт перебував у межах Старовірівської волості Куп’янського повіту. Найбільші слободи повіту, в тому числі Новомиколаївка, на початку ХХ століття почали отримувати статус окремих волосних центрів. Ось і Волоська Балаклія, як одне з найбільших сіл регіону, «не позднее 20 апреля 1921 года в составе нескольких сел выделилась из Староверовской волости» і також набула статусу волосного центру. В складі волості тоді перебували 1556 селянських господарств, майже 14 тисяч десятин орної землі, понад 2600 голів великої рогатої худоби, близько 1500 корів, до 1800 овець, 440 свиней, на кожні 100 десятин орної землі припадало 12 робочих коней та 19 волів. Загальна кількість населення волості сягала 10 тисяч чоловік. З 1924 до 1829 року Волоська Балаклія була центром новоутвореного Раковського району Куп’янської округи. Тут розміщалися районні служби. У різних архівних документах у ньому згадуються райвиконком та районні установи (райземвідділ, районний суд, райміліція, промміліція тощо), сільська рада, комітет селянської взаємодопомоги (спілка сільських кооперацій), комітет незаможних селян, ветеринарна дільниця, агрономічний пункт, поштово-телеграфний пункт, споживче товариство, кредитне товариство, агентство соціального страхування, цегельний завод, дві олійниці, чотири заклади торгівлі, п’ять шкіл (у Волоській Балаклії, Корніївці, Ловейківці, Щенячому та Шебелинська), курси ліквідації неписьменності, бібліотека та хата-читальня, партійна школа, єдина на весь район лікарня, аптека, пекарня, ринок, лазня, з 1925 року почали формуватися товариства спільного обробітку землі та машинно-тракторні товариства. Серед них у другій половині 20-х років можна назвати товариства «Ловкий хлебороб», «Новый пахарь» та «Сельский орач» у Ловейківці, «Українець», «Борець волі» та «Червоний хлібороб» у Волоській Балаклії, «Червоний Жовтень» у Корніївці, «Оборона країни» в Софіївці, імені Крупської та «Вільний степ» у Щенячому. В селі у 1926 році відкрили першу в районі семирічну, а в 1934 році — першу десятирічну школу. Крім середньої, до війни також працювала Щенячанська семирічна школа. Слід визнати, що голод 1932-1933 років у Волоській Балаклії та сусідніх хуторах був, проте ніяких архівних документів про цю жахливу сторінку нашої історії знайти не вдалося. Про наслідки голоду з його численними жертвами згадують лише очевидці, яких нині залишилися лічені одиниці. Насильницька колективізація, розкуркулення, голод та інші репресивні акції суттєво ослабили потенціал села, це підтверджують демографічні дані народжуваності на рубежі 20-30-х років: у 1927 році в селі народилися 219 дітей, у 1928 р. — 203, у 1929 р. — 204, у 1930 р. — 188, у 1931 р. — 158, у 1932 р. — 70 (за перші десять місяців, за листопад-грудень документи не збереглися), у 1933 р. — 28, у 1934 р. — 44. І лише після цього народжуваність знову почала зростати від 68 немовлят у 1935 році до 157-167 новонароджених у 1936-1939 роках. Але вона досягла лише 70-80% від рівня народжуваності у 20-х роках, вже не говорячи про дореволюційну епоху. 22 червня 1941 року до Волоської Балаклії докотилася страшна звістка про початок війни з фашистською Німеччиною. Вона круто змінила життя місцевого населення. Як свідчать погосподаські книги Волоськобалаклійської сільської ради за 1943-1946 роки, понад 860 чоловік із зброєю в руках пішли захищати рідну землю. Не менше 80% сімей зробили свій гідний внесок у цю благородну справу. З фронту додому не повернулися близько 450 жителів Волоської Балаклії. Восени 1941 року, коли фронт наблизився до рідного краю, з села на схід були евакуйовані трактори, автомобілі, робоча та продуктивна колгоспна худоба, виїхали деякі мирні жителі. Проте наступ гітлерівців вдалося зупинити, Шевченківщина залишилася під контролем радянських військ. Волоська Балаклія потрапляє в прифронтову зону, тут постійно відбувалася передислокація військових частин та бойової техніки, розміщалися різні підрозділи та штаби бойових частин Південно-Західного фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу С. К. Тимошенка і представника Ставки Верховного Головнокомандування М. С. Хрущова, працювали 712-й та 2329-й пересувні польові госпіталі, практично в кожній хаті тимчасово проживали солдати та офіцери. Таке скупчення військових формувань не пройшло безслідно: село неодноразово зазнавало бомбардувань ворожої авіації, від якої несли втрати як війська, так і мирне населення. У населеному пункті тоді згоріли до сорока селянських хат та різних господарських споруд. Волоська Балаклія довгий час перебувала в прифронтовій зоні, але боїв за населений пункт їй пережити не довелося. 23 червня 1942 року, після травневої поразки радянських військ під Харковом та важких червневих боїв у північно-західній частині Шевченківщини, радянські війська залишили село та сусідні населені пункти і відійшли за Оскол. Волоська Балаклія потрапила в зону гітлерівської окупації, тут стали господарювати староста і поліцаї, що пішли на співробітництво з окупантами. Вони погрожували «помити руки» кров’ю комуністів та комсомольців, виганяли колгоспників з хат колишніх розкуркулених, грабували місцеве населення, примушували мирних жителів працювати на фашистів. Люди вручну косили хлібні ниви влітку 1942 року, молотили хліб ціпами, заготовляли корми, розчищали шляхи, виконували інші роботи. Після визволення села радянськими військами, що сталося 4 лютого 1943 року, в п’яти місцевих колгоспах нарахували всього 19 голів великої рогатої худоби, 10 волів та 38 овець. Суттєво зменшилося і число мирних місцевих жителів: якщо до окупації в селі числилися 4446 чоловік, то у квітні 1943 року їх нарахували лише 4082, при цьому 480 чоловік виявилися тимчасовими жителями з інших регіонів країни. Відразу після визволення села від німецько-фашистської окупації тут розпочалися відбудівельні роботи по ліквідації важких наслідків війни. Всі труднощі цього періоду лягли на плечі жінок, підлітків, любей старшого покоління. Станом на 1 червня 1943 року в селі значилися 4327 людей, з них 2000 дітей та підлітків до 16 років, 1815 жінок і лише 512 чоловіків, включаючи 145 дідів. Цими силами і взялися відроджувати господарство місцевих колгоспів. Після війни відновив свою роботу сільський маслозавод, який виник ще у другій половині ХIХ століття, а в післявоєнний час перетворився на солідне переробне підприємство, де працювали до сотні робітників та спеціалістів. Він розміщався поблизу нинішнього пам’ятника воїнам Великої Вітчизняної війни. На завод звозили молоко з сусідніх колгоспів та радгоспу «Борівський» і переробляли його на різні молокопродукти: масло (його щоденно виробляли до 2,5 тонн), сметану, кефір, ряжанку, бринзу, творог, пастеризоване молоко, козеїн і навіть морозиво, що користувалося величезним попитом серед місцевої дітвори. Продукція маслозаводу централізовано поставлялася в лікарні, дитсадки, школи, заклади громадського харчування, вивозилася навіть за кордон. Величезним досягненням стала електрифікація села, яку завершили у 1953 році. Не менш важливим для місцевого населення стало також спорудження до села дороги з твердим покриттям. Старожили розповідають, що до середини ХХ століття після дощів та весняних паводків населений пункт буквально утопав у багнюці. На рубежі 60-70-х років до Волоської Балаклії прийшла довгоочікувана асфальтна дорога. Спочатку вона з’єднала центр села з автодорогою Харків — Куп’янськ, пізніше були впорядковані дороги по вулицях населеного пункту та до господарських об’єктів — ферм і тракторних бригад. На рубежі 50-60-х років Волоську Балаклію розірвали на дві економічні частини: землі на правому і частково на лівому березі Волоської Балаклійки стали радгоспними, інша частина лівобережних земель залишилася колгоспною. Та на цьому радянські керівники, тепер уже брежнєвської епохи, не зупинилися: у 1969 році вони взагалі залишили Волоську Балаклію без власного господарства, приєднавши сільгоспартіль «Зоря» до колгоспу «Червоний шлях», який розміщався в Березівці. Коли ж колгосп «Червоний шлях» у 1973 році приєднали до сільгоспартілі «Дружба» з центральною садибою в Сподобівці, волоськобалаклійські землі колишнього колгоспу «Зоря» передали до сільгоспартілі імені Карла Маркса з центральною садибою в Безмятежному, де вони утворили 4-й відділок господарства. Ці економічні експерименти призвели до швидкого скорочення чисельності місцевого населення: якщо у 1943 році в селі жили 4327 чоловік (при цьому значна частина чоловіків ще воювали), у 1965 році — 2242, то в 1976 році в селі залишилося лише 1545 мешканців. За 33 років кількість населення Волоської Балаклії зменшилася втричі. Уродженцями Волоської Балаклії являються відомий український художник Василь Якович Лозовий; Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР двох скликань Степан Климентійович Ярошенко; відомий історик-краєзнавець Шевченківщини Василь Олександрович Бєліков; заслужений працівник соціальної сфери України Раїса Максимівна Барибіна, головний лікар Шевченківської районної лікарні Любов Григорівна Стаднік, головний лікар районної санстанції Олександр Федорович Сурков, керівники трудових колективів Шевченківщини Віктор Іванович Куденко, Микола Петрович Обушко, Анатолій Васильович Котелевський, Микола Іванович Сергєєв тощо. Волоськобалаклійську школу закінчили Олександр Іванович Семененко та Леонід Миколайович Назаренко — воїни-інтернаціоналісти, які у 80-х роках загинули смертю хоробрих у Афганістані. Там же в Афганістані воювали Андрій Богачов, Геннадій Головін та Костянтин Сурков. Василь Петров був учасником освоєння цілинних земель, а Павло Олексійович Молоков — учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.