Старовірівка - село, центр сільської ради, розташоване на обох берегах долини річки Ожинівка, правої притоки Осколу, за 25 км на схід від райцентру. В селі є залізнична станція Старовірівка та два залізничних зупиночних пункти — Тишківський і Соляниківка. Старовірівка займає площу 412 га, станом на початок 2010 року тут проживали 1199 мешканців. Це найвищий показник чисельності населення серед інших сіл району. У середні віки через територію нинішньої Старовірівки проходила знаменита Ізюмська сакма — торговий шлях, по якому рухалися купці з арабських країн, Криму та Закавказзя до Москви. Свідченням тому стали арабські золоті та срібні монети, які місцеві жителі інколи знаходили на берегах Осинівки. Точної дати заснування населеного пункту в архівних документах поки що не знайдено. За переказами старожилів, село колись називалося Макарівкою, його нібито засновано у ХVIII столітті. Проте документального підтвердження цієї версії немає. Свою назву село отримало від невеликої общини розкольників-старообрядців (старовірів), які проживали в населеному пункті в ХIХ та на початку ХХ століття. Така ж община розкольників у ті роки існувала і в сусідній Новомиколаївці. Старовірівка після свого заселення була віднесена до складу Пристінської волості Куп’янського повіту, проте вже у середині ХIХ століття її перетворюють на волосний центр, куди були включені такі села і хутори, як Новомиколаївка, Волоська Балаклія, Безмятежне, Кравцівка, Миропілля, Старий Чизвик, Березівка, Баранове, Луізенталь (Баба), Мирна Долина, Раївка, Горький, Благодатний, Оливівка та ряд інших невеликих хуторів. Пізніше у склад Старовірівської волості включили і станцію Булацелівку. Станом на 1897 рік у Старовірівській волості нараховувалися 18 сільських товариств, 30 сіл та хуторів, у них було 1976 дворів, де мешкали понад 15 тисяч жителів. У 1920 році, після Першої світової та громадянської воєн, у 36 населених пунктах волості залишилися 14,5 тисяч чоловік. У самій Старовірівці у 1864 році у 95 дворах проживали 719 мешканців, через 60 років їх чисельність зросла до 2200 чоловік. Високі темпи зростання чисельності населення Старовірівки та сусідніх населених пунктів були зумовлені, перш за все, таким же високим рівнем народжуваності, який спостерігався у регіоні на рубежі ХIХ-ХХ століть. Як свідчать метричні книги Старовірівської церкви за 1874-1919 роки, протягом цього періоду в парафії церкви було зареєстровано майже 8 тисяч новонароджених дітей, при цьому слід мати на увазі, що документи за 1885-1886, 1888, 1890-1892 та 1900 роки не збереглися, а за деякі інші роки вони частково втрачені. Щорічно в церкві хрестили від 133 до 277 немовлят. Отож можна припустити, що всього в регіоні протягом вказаних років народилися до 10 тисяч малюків. Статистика свідчить, що кожен третій новонароджений представляв Старовірівку. До революції спостерігався не лише високий рівень народжуваності, а й високий рівень смертності місцевого населення. Протягом вище вказаних років у парафії Старовірівської церкви зафіксовано 4070 смертей, при цьому відомості за 11 окремих років не збереглися. Головною причиною смертності серед населення, як правило, були різноманітні епідемічні хвороби, перш за все дитячі. Особливо великі втрати населені пункти регіону, в тому числі Старовірівка, понесли у 1879, 1882, 1897, 1903, 1905 та 1910 роках, коли в парафії церкви щорічно помирали по 150-180 чоловік. А найстрашніший рекорд смертності зафіксовано у 1919 році, коли обірвалося життя відразу у 257 місцевих жителів. Серед них називаються майже 100 старовірівців. Так дали про себе знати всі негаразди революції та громадянської війни, під час яких великого поширення набули простудні захворювання, тиф та інші інфекційні хвороби. У 1853 році у Старовірівці на кошти прихожан було збудовано, а в наступному році освячено дерев’яну церкву Ікони Казанської Божої Матері. Парафію церкви склали більше десяти сусідніх сіл та хуторів, у тому числі Березівка, Баранове, Благодатний, Соляниківка, Іванівка, Нечволодівка та Дмитрівка. Старовірівка формувалася в долині річки Осинівка серед численних ярків, балок та невеликих за площею лісів. Орної землі навколо було небагато, тому в селі великого поширення набули різні промисли. На рубежі ХIХ-ХХ століть тут працювали більше 10 вітряків, 4 крупорушки, 5 кузень, 4 кінних молотарки, багато кустарів шили одяг, взуття, пекли хлібобулочні вироби, виготовляли різні речі з дерева. Особливо славилися старовірівські дерев’яні діжки. Велику роль у подальшому розвитку села відіграло будівництво Балашовської залізниці, стальні колії якої пройшли через Старовірівку. Залізницю будували у 1895-1896 роках. Всі роботи виконувалися вручну, а якщо врахувати, що в окремих місцях у районі Старовірівки залізничний насип перевищував 11 сажнів (до 23 метрів) у висоту, то можна лише уявити, якими важкими тут були умови праці. Початок ХХ століття приніс чимало випробувань для жителів Старовірівки. У 1904-1905 роках кільком представникам села довелося воювати з японцями на Далекому Сході. У 1917 році до села докотилася звістка про повалення російського самодержавства, після чого настала пора політичної нестабільності та громадянської війни. Влада в селі змінювалася буквально по два-три рази на рік. У грудні 1917 року прийшли більшовики, яких через три місяці змінили німецькі війська. Вони запам’яталися тим, що часто відкрито грабували місцевих жителів. У грудні 1918 року влада перейшла до рук Директорії, але її через кілька тижнів витіснили більшовики. У липні 1919 року в село прийшли денікінці. Старожили розповідали, що вони часто вдавалися до актів насильства над місцевими жителями. На рубежі 1920-1921 років у селі виникають Старовірівська сільська рада та комітет незаможних селян. Важлива подія в історії села сталася у 1923 році. Згідно з постановою ВУЦВК від 7 березня була проведена велика адміністративно-територіальна реформа, у відповідністю з якою на Харківщині утворилися чотири округи (Харківський, Богодухівський, Ізюмський та Куп’янський) і 59 районів. Один з них — Раковський з центром у Старовірівці — утворився в нашому краї. Одночасно Старовірівку перейменували на Раковку. Район і село були названі на честь голови Раднаркому України, більшовика-інтернаціоналіста Християна Георгійовича Раковського. До Раковського району увійшли Старовірівська (Раковська), Іванівська, Богодарівська, Гетьманівська, Безмятежненська, Новомиколаївська, Волоськобалаклійська та Шевченківська сільські ради, а також ряд сіл західної частини нинішнього Куп’янського району (Нечволодівка, Соляниківка, Оливівка, Благодатний, Іванівка, Дмитрівка тощо). Пізніше в складі району утворилися Аркадівська, Кравцівська та Олександрівська сільські ради. Раковський район проіснував 8 років, двічі змінивши за цей час свій райцентр: у 1924 році центром району стала Волоська Балаклія, де в колишньому маєтку купця П. В. Маркова були кращі умови для розміщення районних установ, а в 1929 році райцентр перенесли до Шевченкового. При цьому у 1930 році район отримав назву Волоськобалаклійського, але лише на кілька місяців: на початку 1931 року Раковський район розформували, його територію приєднали до Куп’янського району. Після цих подій змінилася і назва села: Раковка знову стала Старовірівкою. Місцеве населення нової назви не визнало. У селі діяв великий зернозсипний пункт, агробаза, з’явилося багато підприємців та кустарів, у 1920 році утворилася трудова сільськогосподарська артіль, яка незабаром перетворилася на товариство спільного обробітку землі. У другій половині 1930 року до Старовірівки докотилася хвиля суцільної колективізації. На базі ТСОЗу формується колгосп імені Будьонного. На жаль, відсутність архівних документів за 30-і роки або обмежений доступ до них не дозволяють встановити загальної картини всіх втрат населеного пункту в 30-х роках. Але одна цифра все ж дає можливість оцінити масштаби народної трагедії на прикладі одного села: станом на 1939 рік у Старовірівці значилися 1678 жителів. Це на півтисячі менше, ніж у середині 20-х років. Саме таку ціну заплатили старовірівці за сталінські експерименти на селі. Негативні наслідки цих експериментів призвели до суттєвого зниження рівня народжуваності на території Старовірівської сільської ради. Якщо у 1923-1930 роках тут, в середньому, щорічно народжувалися 205 дітей, то у 1932 р. їх було 86, у 1933 р. — 37, у 1934 р. — 43, у 1935 р. — 84 і лише у 1936-1938 роках кількість новонароджених дітей зросла до 114-128 чоловік. Звичайно, життя в Старовірівці не зупинилося. Набирав силу колгосп імені Будьонного, у 1936 році від нього відділилася сільгоспартіль імені Єжова, яка у 1939 році була перейменована на колгосп «Червоний прапор». Він розмістився в західній частині села. Розділили і сільськогосподарські угіддя: 1100 га землі залишилися в колгоспі імені Будьонного, а решта — більше 1600 га — відійшли до колгоспу «Червоний прапор». У 1934 році Старовірівка стає центром створення машинно-тракторної станції, яка почала надавати технічну допомогу двом десяткам колгоспів східної частини новоутвореного Шевченківського району (села Ленінка, Новомиколаївка, Старовірівка, Волоська Балаклія, Кравцівка, Сподобівка, Федорівка, Дуванка, Кущуваха, Терновий, Березівка та Баранове). На базі Старовірівської МТС у середині 30-х років числилися 15 тракторів та 2132 коней. Підприємство базувалося на південній околиці населеного пункту за залізничним переїздом. Мирне життя країни, в тому числі й Старовірівки, у червні 1941 року перервала Велика Вітчизняна війна. Захищати рідну країну від ворога пішли понад 500 місцевих жителів. Війна докотилася до Старовірівки вже у листопаді 1941 року. Але ворога було зупинено на західних околицях Шевченківського району, в результаті чого село майже на 8 місяців потрапило у прифронтову зону. Тут постійно відбувалися переміщення радянських військ, по залізниці часто курсували радянські бронепоїзди, деякий час базувалися військові штаби Південно-Західного фронту. За однією з версій, у Старовірівці відомий радянський поет Євген Долматовський, який воював у складі згаданого фронту, написав свою знамениту «Пісню про Дніпро». У червні 1942 року в нашому краї розгорнулися важкі бої, коли німецькі війська розпочали свій літній наступ на Сталінград та Кавказ. Вранці 22 червня над Старовірівкою з’явилися ворожі літаки, які скинули на село велику кількість листівок, а в середині дня розпочали його посилено бомбити. Особливо багато бомб падали біля залізниці, де в той час перебував один з радянських бронепоїздів. Залізнична колія і бронепоїзд були частково пошкоджені, проте ремонтники швидко відновили і колію, і бронепоїзд. Тим часом з боку Михайлівки почали наближатися 26 фашистських танків, які прорвали оборонні позиції радянських військ. Першу атаку ворога вдалося відбити, але під вечір радянські війська відступили. Трагічні події в той день сталися в одному з тунелів під залізничним полотном, де під час бомбардування села переховувалися мирні жителі та біженці. До тієї групи людей приєдналися кілька бійців з бронепоїзда, але фашисти, які захопили населений пункт, виявили їх і відразу ж розстріляли біля шкільного саду. 3 лютого 1943 року окремі частини 350-ї стрілецької дивізії в результаті стрімкого наступу звільнили Старовірівку від гітлерівських окупантів. Під час оборонних та визвольних боїв у селі загинули понад сто радянських воїнів, їх тіла покояться в братській могилі в центрі села, де у 1954 році встановили пам’ятник, а в 1990-у створили меморіал. Навесні 1942 року в Старовірівці базувався радянський польовий пересувний госпіталь №2308, а в 1943 році — хірургічний польовий пересувний госпіталь №5147. У 1943 році відновили свою виробничу діяльність колгоспи імені Будьонного та «Червоний прапор». Все їх майно та техніка були знищені, земля заросла бур’янами. На початок 1944 року в обох місцевих колгоспах значилися 77 голів великої рогатої худоби, переважно телят, 25 овець, 290 голів птиці та 7 коней. Весь тягар відродження господарства ліг на плечі жінок, підлітків та людей похилого віку. Станом на 1944 рік в артілі «Червоний прапор» перебували 550 колгоспників, серед них було лише 27 чоловіків, у артілі імені Будьонного серед 111 працівників нараховувалося 12 чоловіків. Навесні на власних коровах орали землю і вручну засівали поля, влітку косами косили зернові, в’язали їх у снопи, а діти підбирали колоски. І все це — за символічну плату, за горезвісний трудодень. Так було у 1943-1945 роках, доки йшла війна, так залишилося і в післявоєнні роки: важка дармова праця в колгоспах, величезні податки на особисте господарство, викуп державних облігацій і безправне життя. Намагаючись підвищити продуктивність праці на селі, сталінське керівництво у 1950 році вдалося до першої хвилі укрупнення колгоспів. У результаті старовірівську артіль «Червоний прапор» приєднали до колгоспу імені Будьонного. 1 липня 1963 року розпочалася нова важлива сторінка в історії Старовірівки — сторінка історії Старовірівської птахофабрики. Її головним завданням стало виробництво курячих яєць. У 80-х роках птахофабрика досягла свого найвищого рівня розвитку, щорічно виробляючи до 53 млн штук яєць. Одночасно тут утримували понад 1100 голів великої рогатої худоби, пробували розводити гусей, щорічно виробляли 1100-1300 тонн молока, понад 500 тонн м’яса, вирощували до 4 тисяч тонн зернових культур. Але на початку 90-х років ситуація стрімко змінилася. Підприємство, як і вся країна, вступило у період важкої фінансово-економічної кризи. Трудовий колектив змушений був шукати вихід у реорганізації птахофабрики: у 1996 році на базі колишнього державного підприємства утворилося колективне сільгосппідприємство (КСП) «Старовірівська птахофабрика», одночасно відбулося розпаювання сільськогосподарських угідь та майна. Через чотири роки відбулася ще одна реорганізація, коли на базі КСП виникли сільгосптовариства з обмеженою відповідальністю «Старовірівський птахокомплекс» і «Старовірівська птахофабрика». Остання у 2003 році зазнала банкрутства, після чого всі її працівники перейшли на роботу до птахокомплексу. Історія розпорядилася так, що у Старовірівці поряд із птахофабрикою утворилося ще одне потужне промислове підприємство. Ним став місцевий кар’єр формувальних матеріалів. Народження цього підприємства відбулося у 30-х роках ХХ століття, в епоху перших п’ятирічок, коли йшла форсована індустріалізація радянської держави. У травні 1930 року на східній окраїні Харкова розпочали будівництво одного з гігантів першої п’ятирічки — Харківського тракторного заводу. Його звели у рекордно короткий строк — всього за 15 місяців. Для заводу була потрібна різноманітна сировина, в тому числі високоякісний крупнозернистий формувальний пісок. З цією метою в 1936-1937 роках були проведені розвідувальні роботи на території радгоспу «Московський» Куп’янського району, а в 1939 році ввели в експлуатацію Старовірівський кар’єр піску, який став окремим цехом ХТЗ. Старовірівка довгий час була одним з найважливіших адміністративних центрів нашого краю, тому тут з’явилися перші в регіоні заклади соціально-культурної сфери. У 1868 та 1894 роках в селі відкрили земське та церковнопарафіяльне однокласні училища з трирічним терміном навчання. Всі післявоєнні роки в Старовірівці діяла сільська рада, до складу якої спочатку входили Старовірівка, Березівка та Баранове. Два останніх села у 1954 році утворили окрему Березівську сільраду. З того часу до складу Старовірівської сільської ради входить лише одне село.
У 1853 році у Старовірівці на кошти прихожан було збудовано, а в наступному році освячено дерев’яну церкву Ікони Казанської Божої Матері. Парафію церкви склали більше десяти сусідніх сіл та хуторів, у тому числі Березівка, Баранове, Благодатний, Соляниківка, Іванівка, Нечволодівка та Дмитрівка. Старовірівка формувалася в долині річки Осинівка серед численних ярків, балок та невеликих за площею лісів. Орної землі навколо було небагато, тому в селі великого поширення набули різні промисли. На рубежі ХIХ-ХХ століть тут працювали більше 10 вітряків, 4 крупорушки, 5 кузень, 4 кінних молотарки, багато кустарів шили одяг, взуття, пекли хлібобулочні вироби, виготовляли різні речі з дерева. Особливо славилися старовірівські дерев’яні діжки. Велику роль у подальшому розвитку села відіграло будівництво Балашовської залізниці, стальні колії якої пройшли через Старовірівку. Залізницю будували у 1895-1896 роках. Всі роботи виконувалися вручну, а якщо врахувати, що в окремих місцях у районі Старовірівки залізничний насип перевищував 11 сажнів (до 23 метрів) у висоту, то можна лише уявити, якими важкими тут були умови праці. Початок ХХ століття приніс чимало випробувань для жителів Старовірівки. У 1904-1905 роках кільком представникам села довелося воювати з японцями на Далекому Сході. У 1917 році до села докотилася звістка про повалення російського самодержавства, після чого настала пора політичної нестабільності та громадянської війни. Влада в селі змінювалася буквально по два-три рази на рік. У грудні 1917 року прийшли більшовики, яких через три місяці змінили німецькі війська. Вони запам’яталися тим, що часто відкрито грабували місцевих жителів. У грудні 1918 року влада перейшла до рук Директорії, але її через кілька тижнів витіснили більшовики. У липні 1919 року в село прийшли денікінці. Старожили розповідали, що вони часто вдавалися до актів насильства над місцевими жителями. На рубежі 1920-1921 років у селі виникають Старовірівська сільська рада та комітет незаможних селян. Важлива подія в історії села сталася у 1923 році. Згідно з постановою ВУЦВК від 7 березня була проведена велика адміністративно-територіальна реформа, у відповідністю з якою на Харківщині утворилися чотири округи (Харківський, Богодухівський, Ізюмський та Куп’янський) і 59 районів. Один з них — Раковський з центром у Старовірівці — утворився в нашому краї. Одночасно Старовірівку перейменували на Раковку. Район і село були названі на честь голови Раднаркому України, більшовика-інтернаціоналіста Християна Георгійовича Раковського. До Раковського району увійшли Старовірівська (Раковська), Іванівська, Богодарівська, Гетьманівська, Безмятежненська, Новомиколаївська, Волоськобалаклійська та Шевченківська сільські ради, а також ряд сіл західної частини нинішнього Куп’янського району (Нечволодівка, Соляниківка, Оливівка, Благодатний, Іванівка, Дмитрівка тощо). Пізніше в складі району утворилися Аркадівська, Кравцівська та Олександрівська сільські ради. Раковський район проіснував 8 років, двічі змінивши за цей час свій райцентр: у 1924 році центром району стала Волоська Балаклія, де в колишньому маєтку купця П. В. Маркова були кращі умови для розміщення районних установ, а в 1929 році райцентр перенесли до Шевченкового. При цьому у 1930 році район отримав назву Волоськобалаклійського, але лише на кілька місяців: на початку 1931 року Раковський район розформували, його територію приєднали до Куп’янського району. Після цих подій змінилася і назва села: Раковка знову стала Старовірівкою. Місцеве населення нової назви не визнало. У селі діяв великий зернозсипний пункт, агробаза, з’явилося багато підприємців та кустарів, у 1920 році утворилася трудова сільськогосподарська артіль, яка незабаром перетворилася на товариство спільного обробітку землі. У другій половині 1930 року до Старовірівки докотилася хвиля суцільної колективізації. На базі ТСОЗу формується колгосп імені Будьонного.