Золотий смак меду

Вікна шкільної майстерні світяться теплим, наче медовим світлом, а хлопці, наче бджоленята, зосереджено працюють. Хто збирає каркас вулика, хто підганяє по розміру дощечки, хто виконує ще якесь завдання. Олександр Петрович Стригін уважно спостерігає за цими клопотами, підказує, як зробити краще, вправніше.

Його учням десь тринадцять-чотирнадцять років.

-Олександре Петровичу, а коли Ви почали працювати з дітьми?

-З 1998 року, - відповідає  Олександр Петрович, а один з його учнів додає:

-У дев’яносто восьмому я народився.

-Олександре Петровичу, розкажіть, з чого Ви починаєте роботу з новачками?

-Буває, що хлопці самі приходять, дізнавшись, що є такий гурток. Або приводять батьки. Бо хочуть, щоб їх дитина навчилась справі. Перші кроки робимо разом з батьками. Домовляємося, що на перших порах батьки допомагатимуть своїй дитині – придбати дошки для виготовлення вуликів, інструмент, потрібні бувають ще цвяхи, клей.

-Який же прибуток дають ці початкові затрати?

-Передусім дитина починає працювати не лише над вуликом, а і над собою. Скажімо, цвях забити, вміти працювати інструментом – це, ми здавна знаємо, потрібно в побуті, вдома. Як бути чоловіку, якщо він з малих років до цього не привчився?

-Чи обмежується навчання справі роботою в столярній майстерні?

-Наш гурток діє, можна сказати, цілий рік. Під час літніх канікул у нас найголовніший період. Вивозимо вулики, зроблені руками учнів, самі виїздимо на природу. Стоянку влаштовуємо за всіма правилами, відзначаємо День бджоляра в кінці серпня.

-Як учень стає  бджолярем, тобто людиною, з вуликом, бджолами, за якими він навчався доглядати?

-Як правило, тим моїм кращим учням, які  старанно  працюють, регулярно відвідують заняття і власноручно зробили перший вулик, дарую бджолину сім’ю. Кожному допомагаю у її придбанні. Далі, коли хлопець навчився, як то кажуть, став на ноги, він може самостійно розвивати свою пасіку, має для цього вміння, що потрібно підкажу, допоможу.

-І скільки коштує бджолина сім’я?

-Від 500 до 800 грн.

-Тобто, початкові затрати окупляться, тим більше, що бджолина сім’я  надалі даватиме мед, який коштує досить солідно?

-Розраховувати, думаю, варто перш за все на те, що для дитини це набуте вміння роботи власними руками, а мед – основа здоров’я та працездатності, успіхів у навчанні, загалом у життєвому становленні. Наприклад, один з моїх учнів, Микита Реуцький, написав твір про свою майбутню професію, - стати бджолярем. Твір був серед кращих на конкурсі, який проводив голова облдержадміністрації Михайло Добкін. Пройшов час, хлопець закінчив школу і вчиться зараз у вищому навчальному закладі, працюватиме у сільському господарстві.

-Олександре Петровичу, з чого Ви особисто починали, скажімо так, власний шлях до вулика, до секретів бджолярства?

-Скажу, що передалося це від діда-прадіда. Один з моїх дідів на мед зміг придати "Фордзон” – такий був американський трактор, що у двадцяті роки, до колективізації, наші селяни могли купити. Згодом на цей трактор наклали око колективізатори. Діда звинуватили в експлуатації. Він не погодився – ми ж  сім’єю працюємо, без найманої сили. Вирішив віддати трактор, мовляв, ми і завдяки пасіці та бджолам виживемо. 

-Чи є така спадкоємність у наші часи?

-Один з моїх учнів і зараз допомагає гуртку влітку. А недавно сина привів, мовляв, хоче навчитися, як і батько.

Учні доповнюють розповідь Олександра Петровича враженнями про виїзди влітку на пасіку, про догляд за бджолами та спілкування з природою.

-Нам допомагають, просто радіють за нас наші сусіди, тобто селяни, що живуть в тих місцях.

-Чи далеко доводиться ці місця шукати?

-Наш край багатий такими місцями. Ми облюбували місце біля села Пристін. Тут і різнотрав’я, де добре бджолам збирати мед. Сільський голова Боков, жителі села сприяють всіляко, щоб у нас було все в порядку.

-Скільки у Вас учнів зараз?

-Дві групи, по п’ятнадцять чоловік.

-Вважаєте, що це не межа?

-Щоб хлопець освоїв бджолярство, потрібно і бажання, і підтримка дорослих. Хотілось би, щоб це заняття набувало масовості. Бо у житті це заняття ставало у нагоді багатьом...

Олександр Петрович говорить, що зараз добре освоюють бджолярську справу Влад Сабуров, Віталій Шапка, Олександр Згонник...

-Олександре Петровичу, а всього скільки хлопців навчалось у вас, стали пасічниками?

-Десь триста чоловік...

-Окрім вуликів, бачу, у Вас є й інші заняття?

-Вісімнадцять років керував  клубом технічної творчості "Зеніт”, у Ківшарівці. З тих часів практикую й художнє випилювання. Тут ви можете побачити шкатулки, підсвічники. Їх зробили мої учні.

-Чи є у Вас якась особиста мрія?

-Свого часу  взявся вдосконалювати будову вулика, впровадив так званий вулик альпійський. Хотілось би, щоб хтось з учнів продовжував цю справу.

* * * * *

Олександр Петрович показує мені чимало фотографій з пасіки. Такі гарні вулики, розроблені майстром. Та найголовніше – обличчя хлопців, усміхнені, діловиті. То люди, що вже визначили свою життєву стежину. Їм знайомий  золотий смак меду, справжньої цінності життя.